Герой з Рівненщини побував в найгарячіших точках фронту на чолі евакуаційної бригади

Величко Катерина 23 Травня 2025 13:54

261

Життя Валерія Анатолійовича Куніцького з Федорівки у Гощанській громаді змінилося назавжди 4 квітня 2022 року.

У цей день професійний ветеринарний лікар змінив цивільний одяг на військову форму і став до лав ЗСУ.

Навчання в Старичах на Львівщині, перший артобстріл на станції Школо. Потім — Київ, завод «Антонова», а згодом Білозерське на Донеччині, де сержант медпункту 214 окремого штурмового батальйону OPFOR Валерій Куніцький став командиром евакуаційної бригади.

У бригаді було 10 людей. Лише один — медик. Решта — звичайні чоловіки, які стали рятівниками. Усі вони були єдиною командою, об’єднаною однією метою: рятувати життя. Валерій — їхній командир. І для багатьох — батько.

Валерій з побратимами брав участь в евакуації 242 батальйону, побував у найгарячіших точках Донеччини. Там — щоденні евакуації, коли життя інших залежить від секунди, від твого рішення, від справної машини.

Вони вивозили поранених з-під вогню. Їхній «Фольксваген Т5» не раз ставав мішенню ворога, але ніколи — мішенню для страху. Не зупинявся. Не відступав. Іноді за день вивозили по 6-7 «двохсотих», понад 30 – «трьохсотих»…

Він пережив обстріли, втрати, відчуття безсилля… І найстрашніше — момент, коли у Білозерському з 200 бійців підрозділу залишилося 60. Решта — загинули або зникли безвісти.

Коли ворог знищив госпіталь під Бахмутом, Валерій і його бригада везли поранених у Кліщіївку, Часів Яр, Костянтинівку, Дніпро. Вони не мали права на помилку, бо кожна хвилина — це шанс на життя. Бо евакуаційна бригада — це межа між життям і смертю. Це — фронт, де немає зброї, але є мужність і самопожертва.

Повернувшись через сімейні обставини додому в лютому 2023-го, чоловік довго не міг повірити, що тиша — справжня. Виходив на поріг, дивився в небо… і не вірив, що з нього нічого не падає.

Сьогодні Валерій Анатолійович — не лише ветеран. Він — символ витримки, людяності й сили, для своїх двох доньок, для семи онуків, для всієї громади. Для нього війна — не про зброю. Вона про людське життя, про тих, кого вдалося врятувати. І, на жаль, про тих, кого довелося вивозити з поля бою, щоби рідні мали змогу попрощатися.