Усе зайняло п’ятнадцять хвилин. Рівно стільки часу знадобилося Тетяні, щоб на звичайному листочку чи в нотатнику перетворити безодню відчаю на символ.
— Я запитала себе: де я знаходжусь? — згадує Тетяна. — У нас є жовто-блакитний прапор. Жовтий — це пшениця, життя. Блакитний — мирне небо. А де я? Я не там. Я між небом і землею.
Так народився синьо-чорний стяг. Синій — колір надії, що не згасає. Чорний — колір випаленої землі, невідомості і болю. Цей символ, створений у Рівному дружиною зниклого безвісти офіцера, сьогодні можна побачити на лацканах піджаків у Брюсселі, на рюкзаках у київському метро і на аватарках тисяч українців. Це тихий пароль: «Я бачу твій біль. Я теж чекаю».
«Мій чоловік казав: ти по мене прилетиш і на вертольоті»
Для Тетяни війна має конкретний позивний — «Бендер». Її чоловік, Сергій, офіцер 150-ї бригади – душа компанії. Його любили за жарти і називали «Бендером» — тим самим, що з «Футурами», невгамовним і харизматичним.
Він знав, що дружина переверне світ заради нього. «Не дай Бог зі мною щось станеться, моя Таня за мною на нуль на вертольоті прилетить», — хвалився він побратимам.
Він не помилявся. Коли Сергій зник після поранення на Торецькому напрямку, Тетяна дійшла до всіх: від комбата до контррозвідки. Вона знала, що він був «трьохсотим», чула його голос по рації, знала, що евакуація зірвалася. Вона по крупинках збирала правду, яку боялися говорити вголос: новостворену бригаду розбили, а його не змогли витягнути.
Сьогодні Тетяна живе в страшному оксюмороні, зрозумілому лише родинам зниклих. Вона впізнала чоловіка… по нозі.
— Я вважаю, що без ноги можна жити, — каже вона твердо, хоча голос її тремтить. — Я чекаю на ДНК-експертизу по щелепі. Але поки немає стовідсоткового збігу, для мене він живий. Доти, поки є надія, людина жива. Цей статус треба зберігати до кінця, бо він зберігає права людини.
Невидимі люди
Тетяна зрозуміла одну річ: родини зниклих безвісти — це каста невидимих.
— Ти пишеш у соцмережах про пошук, а тобі в коментарях пишуть: «Вічна пам’ять, Герої не вмирають». Люди не розуміють різниці. Для суспільства, якщо військовий не дзвонить — значить, загинув. Але для нас це прірва. Ми не вдови, але й не дружини у звичному сенсі. На свята ми просто одні.
Саме тому виникла ідея Скверу Надії у Рівному. Не Алеї Слави — бо алеї асоціюються з цвинтарями і гранітом. А живого простору.
— Зниклі безвісти — це про життя, а не про смерть, — пояснює Тетяна. — Нам потрібне місце, куди можна прийти не плакати, а чекати. Зав’язати синьо-чорну стрічку на дерево. Помовчати. Бо вдома чотири стіни тиснуть, а суспільство часто відводить очі.
Сквер став місцем сили. Тут не питають «Ну що, є новини?», бо знають: якби були новини, про це знали б усі. Тут просто стоять поруч.
Візуалізація проєкту Скверу
«Два сердечка в месенджері»
Створений Тетяною символ зажив власним життям. Вона не патентувала його, навпаки — дозволила вільне використання. Тепер синьо-чорні серця шиють майстрині, друкують на футболках, малюють діти.
— Мені скинули фото з маршрутки в Ужгороді. Дві жінки побачили одна в одної цей значок і просто обійнялися. Їм не треба було слів. Це ідентифікація «свій-чужий».
Невидимі люди потребують свого дому
Тетяна зрозуміла одну річ: родини зниклих безвісти — це каста невидимих. Суспільство знає, як поводитися з родинами загиблих — співчувати. Знає, як вітати тих, хто повернувся. Але що робити з тими, хто чекає роками?
— Ми приходимо в офіційні установи, а там черги, папери і холодні стіни, — розповідає активістка. — Держава пропонує нам кабінети в ветеранських хабах. Але зрозумійте психологію: там поруч матері загиблих, які вже оплакали своїх синів. А ми ще чекаємо. Між нами прірва. Мама загиблого іноді каже дружині зниклого: «Тобі легше, ти ще маєш надію». І це створює напругу. Нам потрібен свій безпечний простір.
Проблема не лише в психології. Інформаційний вакуум породжує шахрайство.
— Я знаю випадки, коли адвокати беруть з розгублених жінок по 40 тисяч гривень за отримання довідки про обставини зникнення. Довідки, яка є безкоштовною! — обурюється Тетяна. — Люди у відчаї платять останні гроші, бо не знають своїх прав.
Чому Рівному (і Україні) потрібна допомога Європи
Тетяна має чітке бачення рішення. Її мета — створити у Рівному спеціалізований Офіс підтримки родин зниклих безвісти. Це не має бути чергова державна структура. Це має бути громадянський простір, де працює принцип «рівний — рівному».
— Нам потрібен ресурс, якого зараз немає у міста. Ми говоримо про грантову підтримку, про допомогу від міст-побратимів з Німеччини чи інших країн ЄС, — пояснює Тетяна.
Для європейських партнерів це зрозумілий і прозорий гуманітарний кейс. Що саме потрібно?
Юридичний щит: Кваліфіковані юристи, які безкоштовно супроводжуватимуть родини, захищаючи їх від шахраїв та бюрократії.
Психологічна “реанімація”: Це не про 10 сеансів терапії. Це про супровід роками. — Нещодавно я проводила майстер-клас для родин. Ми мали робити серця-обереги, — згадує Тетяна. — Але люди прийшли не клеїти сердечка. Вони прийшли просто побути там, де їх розуміють. Нас звідти ввічливо попросили швидше звільнити приміщення, бо час вийшов. Так не має бути.
Європейський досвід та фінансування можуть допомогти створити пілотний проект такого Офісу в Рівному, який стане моделлю для всієї України.
— Ми готові працювати, у нас є енергія, є синьо-чорний символ, який нас об’єднав. Але нам потрібні стіни і ресурс, щоб перетворити відчай на системну роботу, — каже активістка.
Ведмедик “Бендер” і сльози
Тетяна зізнається: одного разу вона злякалася, бо перестала плакати. Сльози висохли, лишилася тільки механічна робота — пошуки, акції, документи, дзвінки.
— А потім волонтерка Олена подарувала мені в’язаного ведмедика. Темного, трохи похмурого, але такого рідного. На ньому було написано «Бендер». І я розплакалася. Це означало, що я ще жива.
Тетяна знайшла себе. Знайшла мотивацію. Знайшла останні сили не зламатись. Вона так само гризе цю систему, аби вона не зламала тисячі жінок, які чекають.
— Наша війна не закінчиться в день Перемоги, — каже Тетяна, поправляючи синьо-чорний значок на грудях. — Пошук зниклих — це справа на десятиліття. І поки ми не повернемо останнього — живого чи на щиті — наш прапор буде з тінню. Жовто-блакитним для країни. І синьо-чорним для нас.
31 січня у Рівному пройде акція “ОБʼЄДНАНІ ТИШЕЮ, ЩО ГОЛОСНІША ЗА СЛОВА”. Просимо приєднатись, поширити, підтримати…
