«Узимку вивозили замерзлі тіла, скамянілі, зовсім білі»: фронтова історія військовослужбовця з Рівненщини
Коли почалася повномасштабна війна, Олександр Кулініч із села Великий Стидин, що на Костопільщині, працював у Польщі покрівельником. Улітку 2022-го він добровільно повернувся в Україну й одразу пішов у військкомат. У вересні його мобілізували до 128-ї гірсько-штурмової бригади — водієм.
Олександр воював на Донеччині та Запоріжжі. Возив бійців, зброю, провізію, а назад — поранених і загиблих. Коли не могли доїхати машиною, використовували БТР чи квадроцикл. Потрапляв під обстріли «Градів», виживав після влучань і технічних несправностей.
Особливо болючим для нього був зимовий період, коли доводилося вивозити обмерзлі тіла загиблих бійців — скам’янілі, холодні, зовсім білі. Це назавжди залишилося в пам’яті.
«Ніколи не забуду, як вивозили хлопців поранених, без ніг, без рук, посічених. Ми перемотували, турнікети накладали і швидко везли. Пам’ятаю, ногу одному бійцю відірвало, ми все зробили, що мали. Він вижив, протезований, нормально ходить.
Бувало дуже важко. Доріг нема, дощі грязюку заливали. Як не могли пройти жодною машиною, БТРом заїжджали, щоб 300-их вивезти. Потім у нас «квадрик» з’явився, ним теж заїжджали, де машиною не могли. Особливо запам’яталося, як взимку везли замерзлі тіла, скам’янілі, зовсім білі… дуже шкода їх, такі молоді… Бувало, хлопці загиблих витягували на точку, а далі не могли. Ми вичікували момент, щоб заїхати, чим лише можна було, і забрати тіла. Це треба завжди робити дуже швидко, бо ворог чатував, щоб по нас вдарити», – розповідає Олександр Кулініч.
Особливо запам’яталася операція з евакуації тіл загиблих — трьох своїх побратимів і чотирьох із інших бригад. Під щільним вогнем, на гусеничній машині, в тумані — але вивезли всіх.
Перше поранення Олександр отримав під Оріховом. Після влучання в «Хаммер» уламками посікло руку й ногу. Дві доби переховувався у бліндажі, поки зміг самостійно дістатися до евакуаційного пункту. Після реабілітації повернувся на фронт — уже командиром гранатометного відділення.
У січні 2025 року, під час відпустки, ворог влучив у будинок, де були бійці. Олександра завалило стіною. Його спина, руки, ребра й таз були поламані. Врятувала оперативна евакуація, хоча ще п’ять хвилин — і він міг не вижити.
Попереду була надскладна операція: перелом таза у восьми місцях. Взятися погодився лише один лікар у Запоріжжі, який навчався за кордоном, але ще не мав подібної практики. Олександр погодився стати першим його пацієнтом — іншого вибору не було.
Після кількох операцій, болючого відновлення і щоденних тренувань у спортзалі, Олександр знову підвівся на ноги. Реабілітацію проходить у Костопільській лікарні.
Має обнадійливий прогноз: ходити зможе, хоча, можливо, попереду ще одна операція. А поруч — дружина, яка не залишила його навіть у найважчі моменти. Вона приїхала до нього в лікарню під обстрілами, вагітна, і разом із ним повернулася додому.
У червні 2025 року в подружжя народилася донька.
Після всього пережитого Олександр каже просто: «Головне — не залишати своїх. І ніколи не здаватися».
На фото – Олександр Кулініч зліва.
