«Ми вирішили за дві години»: історія родини з Рівненщини, яка подарувала дім двом дітям
17 вересня в Україні відзначають День усиновлення — день вдячності тим, хто здатен подарувати дитині найбільше щастя: родину, тепло і любов. Усиновлення чи прийомне батьківство — це шлях мужності й милосердя, що змінює не лише дитячі долі, а й життя самих батьків.
Першу прийомну сім’ю у Костопільській громаді, що на Рівненщині, створили у 2021 році Василь та Юліана Самчуки. Подружжя тоді мало власну маленьку дитину, але погодилося прихистити ще двох: шестимісячного хлопчика Станіслава та його семирічну сестру Аню.
«Ми з чоловіком говорили, що, можливо, колись візьмемо сироту, але думали, що то буде пізніше, коли наші діти підростуть. А вийшло, що рішення треба було приймати за дві години. І ми погодилися», — пригадує Юліана.
Діти потрапили в родину у занедбаному стані. У Ані був надто малий одяг, натерті ніжки від вузького взуття, і вона постійно просила їсти.
«Я її запевняла, що їжі є достатньо, але деякий час у неї був страх, що знову нічого не буде», — розповідає прийомна мама.
Перші місяці для сім’ї були надзвичайно важкими. Юліана саме дізналася про нову вагітність і страждала від токсикозу, а маленький Стас безперервно плакав. Ситуацію ускладнювали дзвінки рідної матері та бабусі дітей, які намагалися відновити контакт, а часом навіть погрожували. Згодом суд позбавив матір батьківських прав.
Подружжя вирішило бути відвертим із прийомними дітьми: одразу пояснили, що вони не є біологічними батьками.
«Дітям краще знати правду з дитинства, тоді це не стане для них шоком у дорослому віці», — кажуть Самчуки.
У 2022 році родина виїхала до США, де провела два роки. Там Аня швидко опанувала англійську, а в сім’ї народилася ще одна донька. У 2024 році Самчуки повернулися додому, у Костопіль.
За чотири роки з прийомними дітьми в родині тричі з’являлися сім’ї, готові їх усиновити. Але Аня кожного разу відмовлялася: за законом рішення залишається за дитиною, якщо вона вже достатньо доросла.
«Ми б залишилися в Штатах, але постало питання: або віддати прийомних дітей, або усиновити. Ми вирішили повернутися в Україну. З Анею буває важко, але я вірю, що з часом вона все зрозуміє. У дитинстві й мені було непросто з мамою, а з роками прийшло порозуміння», — зізнається Юліана.
Нині у Самчуків шестеро дітей: двоє прийомних і четверо рідних, п’ятеро з яких — молодші шести років. Старший син щойно пішов у перший клас.
«Іноді я відчуваю, що мені потрібна допомога психолога чи хоча б відпочинок. Але ми з чоловіком переконані: незважаючи на всі труднощі, діти повинні отримати від нас усе, що їм мають дати батьки», — каже Юліана.
