«Дід», «Мічман» і «Зять»: воїни з Рівненщини, яких варто знати
Вони з різних куточків Рівненщини — добровольці, колишні військові, люди мирних професій. Усіх їх об’єднала одна бригада: 104-та окрема бригада територіальної оборони «Горинь». Для когось війна почалася у 2014-му, для когось — 24 лютого 2022 року. Але нині вони стоять пліч-о-пліч на сході країни, захищаючи не лише Україну, а й власні домівки на Рівненщині.
«Дід»: позивний, що став пам’яттю
Андрій отримав свій позивний ще в перші дні вторгнення. Побратим жартома назвав його «Дідом», і це ім’я залишилося назавжди.
«Мені цей позивний дав побратим. На жаль, його вже немає. Так воно й залишилося».
У лютому 2022-го він пішов до військкомату добровольцем. Спершу обороняв Київщину, потім Полісся, згодом — кордон, а найважче було на сході.
«Там, під сильними обстрілами, вперше по-справжньому зрозумів: ти можеш не повернутися. І тоді зовсім по-іншому починаєш цінувати життя».
Його допомогла витримати служба у 90-х — досвід зі зброєю, дисципліна, витривалість.
«Я вже знав, як поводитися зі зброєю, як розібрати, зібрати автомат, прицілитися. Це полегшило початок. А тим, хто не служив, було значно важче».
Сьогодні «Дід» служить старшим техніком роти у 2-му батальйоні. Найбільше його виснажує бюрократія, яка відбирає час у реальної роботи.
«Не подобається паперова робота. Я б краще займався тим, що реально потрібно. Але як кажуть — подобається чи не подобається, все одно мусиш робити».
А мрія в нього проста:
«Піти на роботу, обійняти дружину, поцілувати дітей. Лягти спати вдома — це зараз найбільша мрія».
«Мічман»: війна, що не залишає ілюзій
54-річний Анатолій із Рівненщини у день початку повномасштабної війни пішов до військкомату без вагань.
«На роботу прийшов. Кажуть: війна почалася. Я — яка війна? Включає телефон, показує. Все, у військкомат, без вагань. 25-го пройшов комісію, 26-го вже поїхав».
Він добре знає, що таке служба: три роки у морській піхоті наприкінці 80-х, бойові ротації в АТО. Але війна зараз зовсім інша.
«Командир відділення кулеметного взводу. Були різні гарячі точки. Тоді було легше. Не було стільки дронів, небо було чистіше. Зараз — інша війна. Дронова».
Попри втому, Анатолій не шкодує про свій вибір:
«А хто пішов би? Якби всі лишилися вдома, то хто б захищав? Краще самому піти, ніж чекати, поки ворог прийде у твоє село».
Йому добре знайомо, що таке нерозуміння суспільства. Колись у тилу під час АТО йому закидали, ніби він «за гроші пішов убивати мирних». Це боліло, але не зламало.
«Зараз багато людей навіть не розуміють, що йде війна. Заїдьте в місто: бари, кав’ярні, все працює. Вони живуть своїм життям. Але ті, хто тут, знають ціну спокою».
Анатолія найбільше тримає родина — дружина, діти та маленький онук.
«Як приїжджаю, тоді й спілкуюся. Телефоном — ні. Онук для мене велика радість».
І він звертається до українців просто й відверто:
«Любіть Україну. І не діліться на Захід чи Схід. Ми всі одне ціле».
«Зять»: той, хто вивозив побратимів з-під обстрілів
Олега з Дубенського району побратими охрестили «Зятем». Здавалося б, кумедне прізвисько, але з часом воно стало частиною його військової історії.
«Попали на схід, я був на позиціях. Хлопці вже їздили, і якось так вийшло, що “Зять” — і пішло. Так і став Зятем».
Йому доводилося вивозити поранених під артилерійським вогнем, ризикуючи життям.
«Був випадок: вивозив пораненого у сонну артерію. Його просто закинули на кузов, а медик дорогою тримав рукою, щоб кров не пішла. Ми 14 кілометрів так їхали під обстрілами. Він кричав, все горіло, але ми його довезли, передали медикам — і врятували».
Зараз він служить водієм-електриком: довозить побратимам харчі, матеріали й усе необхідне. У цивільному житті працював механізатором, водієм та охоронцем.
На Рівненщині, у селі Глибока Долина, його чекає родина — дружина і дві доньки. Його мрія така ж, як і в тисяч воїнів:
«Вже майже 4 роки не був. Хочу закінчення війни, а далі — ремонтувати, відновлювати. Вдома стільки справ».
«Дід», «Мічман» і «Зять». Три різні долі, три різні дороги на фронт. Вони з Рівненщини, але воюють за всю Україну. І мріють лише про одне — повернутися до рідних домівок, де їх чекають діти, дружини й онуки.
1 жовтня ми віддаємо шану всім, хто носить однострій. Історії цих трьох чоловіків — лише маленька частина великої боротьби, яку веде наш народ.
